Перейти до основного вмісту

Диктатор, від якого не сховаєшся

Тут графіті Бенксі малувато, але він намагався.

Примітка редакції. Алярм! Поки робили редизайн сайта, на пошті загубився чудовий грінлайт. Автор готував його до зустрічі Ердогана з Байденом — але тепер Гадюкін посипає голову попелом, а статтю публікуємо. Перепрошуємо автора за запізнення.

Затримання Протасевича у мінському аеропорту викликало бурхливу реакцію по всьому світу, але насправді Лукашенко не перший авторитарний лідер, який намагається переслідувати громадян, що втекли від нього до інших країн. Поки що він навіть не найжахливіший.

15 липня 2016 року в Туреччині відбулася спроба державного перевороту. Заколотники вбили майже 250 людей, а Реджеп Ердоган змушений був розгублено звертатись до народу через відео у FaceTime. Втім, загалом путч провалився і президенту якимось чином удалося втриматись при владі. Одразу після цього уряд звинуватив в організації перевороту рух релігійного лідера Фетхуллаха Ґюлена, на його прихильників було оголошено полювання як усередині країни, так і за її межами. У результаті більше ніж сотня людей у тридцяти країн світу були затримані й доправлені до Туреччини, де їх не чекало нічого доброго.

Ердоганівська Партія справедливості та розвитку (ПСР) прийшла до влади на початку 2000-х і на той час була з рухом Гюлена союзниками. Гюлен підтримував Ердогана у своїх медіаресурсах та освітніх ініціативах.

Своєю чергою, багато прихильників Гюлена отримали важливі посади в урядових установах та університетах. Таким чином, рух одержав у своє розпорядження значні ресурси, які були використані для розширення міжнародної активності. По всьому світу було створено мережу шкіл і університетів, які пропагували цінності руху та сприяли збільшенню кількості його прихильників.

Ну а ПСР намагалась використовувати гюленістів як «м’яку силу», що мала захищати інтереси Туреччини в інших країнах. Це було особливо важливо на початку правління Ердогана, оскільки у нього тоді був серйозний конфлікт із власним Міністерством закордонних справ. Згодом президенту вдалося зосередити всю повноту влади у своїх руках, а його політичні погляди змінились із поміркованого центризму на жорсткий націоналістичний авторитаризм. 2012 року відносини між рухом Гюлена та Ердоганом почали псуватися, а у грудні 2013-го союз офіційно розпався.

"
Графіті Бенксі у Лондоні критикує корупцію в оточенні Ердогана. Пізніше місцеві прихильники ПСР намагались цей малюнок зафарбувати

Надмірна політизація призвела до посилення суперечностей між різними групами всередині діаспори: між турецькими та курдськими націоналістами, лівими й ісламськими активістами тощо. При цьому збереження контролю над діаспорою залишалося надзвичайно важливим питанням як для офіційного уряду, так і для опозиції.

2013 року в Курдському культурному центрі в Парижі було вбито трьох жінок, які були курдськими політичними активістками. Одну з них, Sakine Cansız, навіть називали співзасновницею Робітничої партії Курдистану (РПК). Вбивцею був турок за національністю. Існували припущення, що він діяв за наказом Організації національної розвідки (ОНР) Туреччини, однак довести це не вдалось, бо звинувачений раптово помер у в’язниці, не дочекавшись суду.

Для впливу на діяльність імамів та мечетей поза межами Туреччини було створено спеціальну організацію — Директорат у релігійних справах, також відомий як Diyanet. Пізніше журналістські розслідування показали, що в деяких випадках Diyanet діяла радше як розвідувальна спецслужба, а не релігійна організація.

Ще одним важливим інструментом впливу був Osmanen Germania — байкерський клан, який мав приблизно 300 членів у 22 відділах по всій Німеччині. Члени клубу брали участь сутичках із курдами та залякували турецьких емігрантів. У період із 2014 по 2016 рік поліція провела серію рейдів проти байкерів, у ході яких було вилучено велику кількість зброї, наркотиків та готівки. Із 2018 року діяльність Osmanen Germania було офіційно заборонено.

Одразу після невдалої спроби перевороту 2016 року Анкара заявила про «глобальні чистки», які мали відбутись як усередині країни, так і за кордоном. Винними оголошували всіх, хто був пов’язаний із рухом Гюлена, навіть якщо прямих доказів участі звинуваченого у перевороті не було. Результатом стала безпрецедентна хвиля затримань (більш схожих на викрадення), які відбувалися по всьому світу. Уряд Туреччини визнає, що їм удалося повернути до країни 116 людей, пов’язаних зі спробою перевороту. Подібний показник було згадано у травні 2020 року в листі експертів ООН до влади Туреччини: «Щонайменше 100 осіб незаконно заарештували, викрали або піддали тортурам».

"
Байкери-друзі Ердогана (в окремих джерелах їх угруповання називають боксерським клубом)

У ході кампанії влада Туреччини застосовує термінологію, схожу на ту, яку використовували США під час боротьби з тероризмом. Наприклад, проурядова англомовна газета Daily Sabah регулярно публікує статті, присвячені цій діяльності у розділі «The War on Terror». Також Туреччина, подібно до США, склала свій власний список «Most Wanted Terrorists» («Terör: Arananlar»), до якого було включено тисячі підозрюваних. Більшість із них звинувачують у зв’язках із РПК, але також там є прихильники руху Гюлена, члени незначних лівих угруповань, а ще низка учасників ісламських збройних формувань, зокрема «ІДІЛ». Рух Гюлена влада згадує як терористичну організацію під назвою «Fethullahist Terror Organization» (або «FETÖ»).

Идейный залп братьев-курдов

У кількох випадках, включаючи переміщення групи осіб з Азербайджану, процес екстрадиції виглядав як звичайне викрадення: людей схопили на вулиці, засунули до автомобіля, а потім вони якимось чином опинились у Туреччині.

Проте більш типовим шляхом є використання комбінації корупційних зв’язків та співпраці з владою держави, у якій перебуває жертва. Як правило, місцева поліція арештує людей на короткий термін, потім їх таємно передають представникам спецслужб Туреччини, ті доправляють затриманих до літака і назад на батьківщину.

Показовим прикладом став випадок у Косово, коли посадовці раптово скасували дозвіл на проживання шести вчителям-туркам, потім оголосили їх загрозою національній безпеці й віддали у руки турецького правосуддя. При цьому не обійшлось без помилок: одного з затриманих не було у списку на видачу, просто його ім’я було таким самим, як у іншого звинуваченого. Пізніше голова розвідувальної служби Косово змушений був піти у відставку через ці події. Існувала підозра, що дії турецьких спецслужб підтримували на найвищому політичному рівні, проте постраждав лише голова розвідувальної установи.

Схожа історія сталась у Молдові у вересні 2018 року — тоді до Туреччини депортували сімох викладачів приватної школи Horizont, незважаючи на те, що вони не вчинили жодного злочину на території Молдови. Пізніше п’ятеро з постраждалих професорів змогли подати позов на Молдову до ЄСПЛ; суд визначив, що порушення прав людини дійсно відбулось. У результаті голову молдовської розвідки звинуватили у змові зі спецслужбами Туреччини, він утратив посаду, а згодом його засудили до штрафу та умовного терміну.

У Монголії ердоганівські спецслужби намагались схопили біля власного будинку турецького вчителя, який проживав у країні понад 24 роки. Викрадачам удалось доставити жертву до аеропорту, однак згодом там зібралась велика група протестувальників, що вимагали звільнити захопленого. Місцева влада скасувала літакові дозвіл на виліт, доки вчителя не звільнили.

"
Жінки зниклих активістів на акції протесту у Стамбулі

Ще одним важливим елементом турецьких транснаціональних репресій є створення обмежень у пересуванні громадян. Після невдалої спроби перевороту влада скасувала понад 230 тисяч паспортів для того, щоб підозрювані опозиціонери не могли виїхати з країни і залишалися на місці проживання. Також низку паспортів було оголошено викраденими або втраченими. Прихильники руху Гюлена, які проживали за кордоном, скаржились на те, що їм не вдається подовжити дію своїх документів або отримати паспорти для дітей у посольствах Туреччини. Натомість вони мали повертатися до країни, де їм загрожував арешт. Пізніше дію десятків тисяч паспортів було поновлено, проте весь процес супроводжувався численними помилками, через які люди досі зіштовхуються з проблемами під час подорожей. Своєю чергою, скасування паспортів часто ставало підставою для затримання та подальшого висилання постраждалого до Туреччини.

Влада Туреччини намагалась скористатися можливостями Інтерполу для переслідування емігрантів. Після спроби перевороту до списку розшукуваних системою намагались додати 60 тисяч нових імен (для порівняння, 2016 року по всьому світу було подано лише 13 тисяч запитів на затримання). У серпні 2017-го канцлер Німеччини Ангела Меркель засудила такі дії, зазначивши, що «неправомірне використання» Інтерполу є неприпустимим. Також у квітні 2017 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, у якій було зазначено, що «останніми роками помітне зростання кількості випадків, коли деякі держави використовують червоні ордери Інтерполу з політичною метою придушення свободи слова».

Та взаємодія турецької влади з Інтерполом усе ж принесла певні результати. 19 серпня 2017 року в Іспанії на основі запиту до Інтерполу було заарештовано німецько-турецького письменника Догана Аханлі (Doğan Akhanlı). Після особистого втручання міністра закордонних справ Німеччини затриманого відпустили під домашній арешт. Розгляд його справи тривав до жовтня 2017-го, після чого письменнику дозволили повернутися до Німеччини. Приблизно водночас в Іспанії затримали шведсько-турецького журналіста Hamza Yalçin, але через певний час правозахисній спільноті вдалося добитись його звільнення.

Також відомо про випадки затримання громадян Туреччини у таких далеких регіонах, як Панама, Субсахарська Африка та Південно-Східна Азія.

На жаль, Україна також не залишилась осторонь усіх цих подій. У вересні 2020 року в Одесі ОНР у співпраці із СБУ провели операцію, в результаті якої був затриманий і доправлений на батьківщину громадянин Туреччини Іса Озер (Isa Özer). Різні джерела називають його або терористом і членом РПК, або депутатом місцевої ради в Анатолії від лівої курдської Партії демократичного суспільства. Хай там як, екстрадицію провели дуже швидко, без дотримання належних процедур, а тому вона більше нагадувала викрадення.

Крім того, відомо, що 2018 року турецькі спецслужби викрали двох своїх громадян, які мали дозвіл на проживання в Україні. Одна з операцій була проведена в Одесі, інша — у Миколаєві.

Безумовно, зловісна діяльність уряду Ердогана викликала негативну реакцію різних правозахисних груп. Зокрема, на початку 2021 року організація Freedom House опублікувала звіт, присвячений транснаціональним репресіям, який став основою цієї статті. У Human Rights Wach також звертали увагу на «примусові зникнення» людей. Однак загалом міжнародна спільнота намагається не дуже сильно звертати увагу на такі моменти, оскільки Туреччина поки що відіграє занадто важливу роль у подіях на Близькому Сході та інших регіонах.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.